Саме смішне, що коли з дружби йду я, люди дивуються. Типу... я не приховую свого незадоволення. Зазвичай я йду після срачу, в якому б'ють по тому, що болить мені, про що я або попереджую заздалегідь, або напряму кажу, що мені не ок. Я не зникаю мовчки навіть без запитання чи натяку. А треба так?